Слово редактора


Україна 22 роки жила в умовах застою, тотальної корупції, розваленої економіки. Але країна за ці роки незалежності не бачила війни, яку їй передрікали багато західних експертів відразу після розвалу СРСР. І ось, схоже, їх прогноз починає збуватися зараз. У 2013-2014 роках Україна вже пережила більше, ніж за попередні роки своєї незалежності - криваву революцію, втрату території і до всього цього - справжню, хоч і неоголошену, війну на Сході.

Здавалося, загибель Небесної сотні в лютому - це найгірше, що могло очікувати Україну. Українці змінили владу, поплатилися за це десятками життів і сподівалися на світле майбутнє. Не виключено, що воно таким і буде, але спочатку нам довелося пережити гіркоту втрати Криму, гіркоту втрати близьких на такій незрозумілій, але такій справжній війні. Сотні загиблих військовослужбовців, сотні загиблих мирних жителів, тисячі потерпілих, сотні зруйнованих будинків, шкіл, лікарень, мільярди збитків - ось ціна помилкової політики Києва минулих років. Сьогодні ця рана почала кровоточити, і платити довелося всім.

Адже це ще не кінець. Невідомо, скільки ще загине синів України, скільки проллється материнських сліз, скільки мільярдів ще втратить країна – грошей, які могли б піти на освіту, науку і медицину.

З вірою в перемогу йдуть в цей котел нові батальйони, з надією на швидкий мир ми їх проводжаємо зі сльозами на очах. Тисячі добровольців пішли служити в розвалену українську армію, сотні мільйонів гривень пожертвували на їх потреби ті, хто служити не може, рівень патріотизму в країні зашкалює, навіть у звільнених містах Донбасу все частіше чутно «Слава Україні!». Кажуть, саме так будується справжня нація.

Упевнений, війна скоро закінчиться. Потім все залежатиме від мудрості нової влади. Чи вистачить у неї розуму і бажання не повторювати помилки минулих років, раз і назавжди вирішити проблеми Донбасу? Це питання майбутнього, а тут ми пройдемося по сторінках недалекого минулого, згадаємо, як все починалося ...

Головний редактор «Хроніки 112»

Сергій Звиглянич

РЕГІОНАЛЬНИЙ СЕПАРАТИЗМ В УКРАЇНІ

Прояви сепаратизму на українських землях фіксувалися на всіх етапах історії країни: за від'єднання від центру воювали як в княжі часи, так і в період Гетьманщини, і навіть на початку ХХ століття. Після здобуття Україною незалежності в 1991 році проблема нікуди не поділася, прихований сепаратизм залишився на Закарпатті, Галичині, в Криму, на Донбасі, оскільки ці регіони протягом досить довгого історичного періоду входили до складу різних держав Європи, були відірвані один від одного. Існує думка, що за багато століть роздільного проживання різних етнічних груп української нації, у них склалися досить відмінні ментальні та культурні особливості, особливості традицій і способу життя.

В основі будь-яких форм сепаратизму в Україні лежить уявлення, що відділення може призвести до покращення життя на окремих територіях за рахунок приєднання до іншої країни, за рахунок чужих грошей. Угорці Закарпаття не проти приєднатися до Угорщини, Галичина прагне в Євросоюз (у складі України), Крим весь час вважав себе російським, а депресивний Донбас бачить поліпшення якості життя в тісній співпраці з Росією.

Жителів центральних і західних регіонів певною мірою об'єднує почуття історичної належності до розвиненої держави - Київської Русі, її наступника - Галицько-Волинського князівства та Гетьманщини, в той час як південно-східні регіони до Древньоруської держави не входили, а північно-східні - опинилися під управлінням Російської імперії ще в XVII столітті і залишалися в її складі аж до повалення в 1917 році царської династії Російської імперії. Татарський Крим Росія за два століття володіння русифікувала так, що татар там стало в рази менше, ніж етнічних росіян.

  • Описание картинки 1
  • Описание картинки 3
  • Описание картинки 4
  • Описание картинки 1
  • Описание картинки 2
  • Описание картинки 3
  • Описание картинки 4
  • Описание картинки 1
  • Описание картинки 2
  • Описание картинки 3
  • Описание картинки 4
  • Описание картинки 4
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
  • 11
  • 12
  • 13

Подібних проблем вистачає у багатьох країн. Втім, у економічно розвинених держав приводів для головного болю поменше - рівень життя громадян високий, прагнення шукати кращого життя не таке гостре. Україна ж 20 років незалежності тупцювала на місці, виховувала олігархів, нарощувала соціальну нерівність.

На південному сході України і в Криму Росія мала вплив через проросійські громадські та політичні організації, на півострові видавалися громадянам України російські паспорти, а, приміром, у Севастополі більше половини жителів - етнічні росіяни. У Західній і Центральній Україні через гранти і громадські організації вплив встановили країни Заходу.

Описание картинки 4

Твердження, що в Україні є тільки східний сепаратизм, в корені невірно. Євромайдан і європейський вибір для Сходу також був сепаратним. На цій хвилі і з'явилося твердження, що Донбас "не чують".

Цікаво, що ідейністю українські сепаратні рухи не обтяжені. Всі спроби надати сепаратизму хоч якогось ідейного забарвлення закінчуються банальностями Сходу - "федералізація країни" та "російська мова друга державна" - або банальностями Заходу - "Україна для українців", "йдемо в Європу".

"Коли більша частина України хоче в Європу, а менша не хоче, то сепаратизм - це не тільки дія меншої частини, а також дія більшої частини. Те, що більша частина не хоче ділити Україну, є проблемою тільки цієї більшої частини. Тому що якщо ми не встигли переконати цю меншу частину в європейському виборі, то наша орієнтація на Європу є таким же сепаратизмом", - вважає філософ і публіцист Сергій Дацюк.

При цьому він додає, що сепаратизм Сходу України є прямим наслідком євроорієнтованого сепаратизму решти України. "Найбільш активним сьогодні є сепаратизм Сходу України, тому що саме він змушений захищати свою неєвропейську ідентичність, і за підтримки Росії роздирає країну на шматки", - пише Дацюк.

Олександра Подураго,
мешканка Стаханова
Луганської області,
про розкол країни:
"Наша Україна молода, але це не робить її менш улюбленою або менш бажаною. І нехай свою думку я висловлюю російською мовою, але це не говорить про те, що я проти української, або, що я бажаю стати частиною Росії, або ж, що я - найзатятіший сепаратист. Просто, як мешканка Донеччини, я звикла до цієї мови. Знаєте, є приказка: "Звичка - друга натура". Ніякої ненависті до української мови, до людей, які нею розмовляють, до українських традицій, культури я не відчуваю і тим більше, не бажаю розпаду держави, яка так довго збирала себе по шматочках. Сьогодні моя улюблена країна перебуває у стані справжнього розколу. Ми вже не єдине суспільство, а "Захід", "Південний Схід", "Донбас", "Крим". Кожен, немов став маленьким окремою державою і намагається тягнути ковдру на себе, у той час як від розподілу портфелів і численних змін чиновників страждаємо ми - простий народ. Народ, який кожен день відправляється в небезпечні для життя шахти, іде на заводи, де обладнання застаріло і потребує модернізації, працює на полях під жарким і палючим сонцем. Прикро і по-справжньому страшно за свою країну. Адже так довго вона домагалася незалежності, так довго намагалася стати єдиною, а в підсумку виходить, що кожен з нас так і не зміг прийняти іншого, свого сусіда, свого ближнього. Всі ми, хто живе на території однієї держави, шанує її традиції, примудрились відділитися один від одного словами "схід", "захід", "бандерівець", "сепаратист".

СТРАХИ ТА НАДІЇ ДОНБАСУ

Донбас - край шахтарів і металургів. Формування Донбасу пов'язано з відкриттям тут вугілля в 1721 році. Вуглевидобувне виробництво починає розвиватися на початку XIX століття, слідом за ним створюються металургійні та машинобудівні підприємства. Перетворення регіону в промисловий призводить до його активного заселення людьми, яке продовжується і після створення СРСР. В результаті на сході України на момент проголошення незалежності України в 1991 році зосереджена величезна кількість промислових підприємств, на яких зайнята більшість жителів регіону.

Однак разом з незалежністю Україна отримала і самостійність в управлінні "активами". В цьому плані підприємства на сході країни, які раніше функціонували в тісній зв'язці з іншими промисловими регіонами СРСР, виявилися на крок позаду інших регіонів.

Жителі західних областей їздять на заробітки в сусідні країни, з розвитком технологій зростає цінність інтелектуального капіталу, який розвивається в Києві, Дніпропетровську, Харкові, Львові. У західних та центральних регіонах України продовжує розвиватися агропромисловий комплекс, "легкі на підйом" обробна, легка і харчова промисловість.

Для розвитку зосередженої на сході і півдні України важкої промисловості необхідна модернізація, що вимагає часових і грошових витрат, яких охоплені "ринковим бумом" керівники підприємств і їх власники воліють уникати. Зокрема, активна модернізація української промисловості почалася тільки в середині 2000-х рр.

Відсутність модернізації, нездатність знайти нові ринки збуту та неефективні схеми управління призвели до того, що багато підприємств, і відповідно, їх працівники, опинились у залежності від державної підтримки, аж до прямих дотацій з бюджету, а також російського ринку. Це забезпечило Росії можливість економічного тиску на українську владу і призвело до призупинення Януковичем підготовки до підписання Угоди про асоціацію з ЄС, яка і спровокувала Євромайдан.

Ще однією характерною рисою Сходу є великий відсоток етнічних росіян, які проживають на Донбасі. За даними перепису населення 2001 року, в Донецькій області частка українців становить 56,9%, а росіян - 38,2%. Російську мову вважають рідною 74,9 % населення. У Луганській області на 2001 році частка українців складала 56,7%, а росіян - 38,2%. 68,8% населення області назвали рідною російську мову.

Описание картинки 4Проблема статусу російської мови неодноразово використовувалася як один з інструментів у політичній боротьбі - особливо велика її роль була у президентських кампаніях 1994 та 2004 років. Так, в ході виборів 1994 року три чверті україномовних виборців підтримали "націоналістичного" Леоніда Кравчука, а три чверті російськомовних виборців віддали голоси за Леоніда Кучму, який виступав за надання російській мові статусу другої державної. У 2004 році Донбас налякали націоналізмом Ющенка. У той час як Віктор Янукович обіцяв у разі обрання його президентом зробити російську мову другою державною, Ющенко асоціювався з "помаранчевим американським" Майданом і примусовою націоналізацією Сходу.

Тоді у Сєвєродонецьку ледь не сталося те, що сталося в 2014 році - з'їзд депутатів усіх рівнів намагався відокремити від України південно-східні території. Так, місцеві олігархічні групи шантажували владу на тлі скандальних виборів президента. Проти учасників з'їзду почалися переслідування з боку політичних структур, були відкриті кримінальні справи. Найбільш постраждали від політичного переслідування голова Харківської області Євген Кушнарьов і голова донецької обласної ради Борис Колєсніков, яких звинуватили в сепаратизмі і "спробі насильницької зміни кордонів України" і ув'язнили. Однак, незабаром всі кримінальні справи були закриті за відсутністю складу злочину, залишивши після себе тільки політичний резонанс.

"Реванш" Донбасу в 2010 році, здавалося, заспокоїв Схід, однак розбурхав Захід. Прийняття мовного закону Колєсніченка-Ківалова в 2012 році супроводжувалося протестами. А скасування цього закону в лютому 2014 року взагалі спровокувало східні регіони на повномасштабний бунт.

Оскільки "мовна" проблема в Україні приносить чималі політичні дивіденди, її підтримують і розвивають ряд політичних сил - КПУ, Партія регіонів, ПСПУ Вітренко, "Родина" Маркова та ін. Росії проблема російської мови в Україні дозволяє впливати на офіційний Київ. Для цього РФ контролює в Україні ряд громадських і політичних структур - від УПЦ МП до "Російськомовної України" Колесніченка, "Українського вибору" Медведчука, партій "Руське єдинство" і "Руський блок", численних козацьких організацій.

Описание картинки 4

Сьогодні в Україні відсутнє прийнятне для всіх рішення мовної проблеми, саме тому вона стає зручним інструментом впливу на потенційний електорат. На думку українського історика Ярослава Грицака, "гострота ситуації викликана тим, що україномовні інтелектуали в більшості випадків виступають прихильниками мовної, а не політичної українізації, що виявляється неприйнятним для російськомовних громадян сходу і півдня України в цілому".

Прихильники єдиної державної мови в Україні вважають, що в країні відсутні які-небудь проблеми з використанням російської мови. При цьому російська мова є "спадщиною колоніального минулого" і засобом впливу Російської Федерації на Україну, а надання російській мові статусу державної сприятиме сепаратистським тенденціям у південних і східних регіонах країни.

При цьому їхні опоненти впевнені, що невирішені проблеми у мовній сфері можуть викликати відцентрові тенденції в державі, а наявність офіційного статусу у двох або більшої кількості мов є поширеною практикою в сучасному світі. Навіть деякі експерти вказують, що вирішення мовного питання може стати передумовою подолання розколу, який існує в сучасному українському суспільстві.

Особливо яскраво цей розкол проявився взимку-влітку 2014 року.

Євромайдан на Сході, згідно з даними Фонду Демініціативи та Центру Разумкова, у січні підтримували лише 30% опитаних. Оголошений президентом Януковичем курс на євроінтеграцію, згідно з даними GfK Ukraine на початок листопада 2013 року, підтримували лише 47% виборців Партії регіонів і лише 2% прихильників Компартії. Це так званий східний електорат.

Причин цьому є декілька. Місцевий бізнес переважно був проти підписання УА з ЄС. Неконкурентна на європейських ринках продукція продавалася в Росії, яка пригрозила закриттям свого ринку. Бізнес пригрозив звільненнями працівників, зростанням безробіття та соціальної напруги. Робочі місця і так звана "стабільність" - головні цінності, за які Схід дякував Януковичу під час його президентства. Тому відмову влади від підписання УА на сході України сприйняли з полегшенням.

А ось Євромайдан асоціювався з заворушеннями, замахом на "стабільність", традиційні цінності, насильницькою українізацією, втручанням Америки. Події на Євромайдані доходили до жителів східних регіонів через ЗМІ, зокрема, через призму телебачення, об'єктивність якого за станом на кінець 2013 - початок 2014 року викликала певні сумніви. Прикладом є скандал навколо телеканалу "Інтер", 16 журналістів якого заявили про цензуру і закликали керівництво об'єктивно висвітлювати події на Євромайдані.

Описание картинки 4

"Каменем спотикання" для жителів східних областей стала участь націоналістичних "Свободи" і "Правого сектора" у Євромайдані, масовий "повал" пам'ятників Леніну, хвиля штурмів адмінбудівель у багатьох західних і центральних областях країни. Ці фактори призвели до формування думки у багатьох мешканців Сходу, що євроінтеграція України в першу чергу призведе до втрати декларованої Януковичем "стабільності", підвищення цін і рівня безробіття, в той час як Євромайдан сприймався як майданчик для висунення опозиційних політиків і націоналістичних рухів.

Вже після зміни влади в лютому Верховна Рада допустила ключову помилку - скасувала "мовний закон". На Донбасі це сприйняли як наступ на людські права, що в принципі було досить очікувано.

Євген Середа,
політичний експерт з Донецька,
про страхи мешканців Донбасу
"Якщо хтось думає, що на Південному Сході Україні, зокрема в Донбасі, для багатьох тутешніх жителів уособленням нинішньої влади є Майдан, Юлія Тимошенко, або Віталій Кличко з їх політичними силами, то це не зовсім так. Вчорашня опозиція і сьогоднішнє керівництво країни часом більшою мірою асоціюється з більш категоричним Олегом Тягнибоком та "Свободою", незважаючи на те, що українські націоналісти, потрапивши в Раду, все ж трохи знизили свої радикальні оберти. Тому нині вже не повертається язик називати їх "ультраправими". З цієї ніші "свободівців" зараз активно витісняє "Правий сектор", який показав під час революційних подій більш значну націоналістичну рішучість і лють. Внаслідок цього з "Правим сектором" у сьогоднішньому Донецьку пов'язуються більші страхи, ніж зі "Свободою". Саме поняттям політичного страху, вочевидь, можна пояснити, чому люди в шахтарському регіоні, як, власне, і в інших південно-східних областях, судять про нову владу саме за цією організацією. Очевидно, у багатьох українців чутливість до політичних подій, явищ і процесів виявляється якраз в області страхів, побоювань і тривог, а не в площині якихось очікуваних вигод і цивільних завоювань. Зрозуміло, що такі витівки, як скасування мовного закону або "свободівське" свавілля у НТКУ значною мірою підживлюють всі ці страхи. Але в Донецьку не так легко переконати місцевого жителя, обуреного з приводу спроби скасувати мовний закон, в тому, що ця ініціатив замислювалася не стільки в якості націоналістичного удару по російськомовним регіонам, скільки як урочиста піар-акція, метою якої було викликати масове схвалення серед окремих національно-патріотичних громадських кіл. Загалом, треба робити вибір: або політичне марнославство, або шлях до національної консолідації через подолання регіональних страхів"
Ірина Тимофєєва,
жителька Луганська,
про вакуум Донбасу
"Звичайно, є й екстремісти, і радикали, але їх меншість. А основну масу складають прості люди, які, як і представники Майдану, хочуть кращого життя. Уявіть собі цілий регіон, який зрадили їх депутати і президент, а від нової влади чує тільки образи. Це страшно. І слова федералістів у Донецьку, сказані Ахметову про "нема за кого голосувати" - цілком відображають той вакуум у свідомості мешканців багатомільйонного регіону. Нова влада цього не бачить, і це дуже небезпечно, оскільки вакуум легко наповнюється проросійськими організаціями та їх гаслами, які надзвичайно прості і небагатозначні"
Дмитро Яровий,
медіа-аналітик з Луганська,
про утиски на Донбасі
"Я не хочу сказати, що наша влада веде себе бездоганно правильно. Багато, дуже багато дурних кроків як у тактиці, так і в ідеології. Так, влада слабка. Так, незаконні збройні угруповання дійсно існують, хоч з ними борються. Так, долар росте (о, як же у нас люблять до цього апелювати ті, хто долар бачив тільки на плакатах в банку!). Але нічим не можна виправдати тих, хто продукує ненависть і розпалює громадянську війну. Серед моїх знайомих на Луганщині немає жодного (жодного!), хто виступав за відділення від України. Однак, мабуть, у мене просто таке коло спілкування, бо коли я дивлюся відео з місць подій, читаю коментарі реальних земляків, я розумію, наскільки мало шансів, що вони полюблять нашу країну. Захист прав російськомовних? Хто чіпав нашу мову на Донбасі? Хто забирав у нас День Перемоги? Не знаю. Єдиним, хто за все життя намагався обмежувати мене за російську мову, був напівп'яний мужичок, який у 2004 році на ескалаторі в метро "Хрещатик" обізвав мене "кацапурой" за моє "извините". Однак на Донбасі ні я, ні хто б то не було з таким може не зіткнутися за все життя. Про які утиски можна говорити?"
НАВЕРХ